Ой була така собі неправдиця,
Як козак покохав молодицю.
Не за очі, не за брови –
За вареники чудові.
Їхав полем на коняці,
Та й згубився у копиці.
Бо як гляне молодиця –
Серце скаче, мов куниця.
Каже: "Годі воювати,
Буду хату будувати.
Буду дрова я рубати,
Та й кохану цілувати!"
А вона сміється дзвінко:
"Ой, який ти, козаченьку!
Учора в бій збирався йти,
А сьогодні – волошки нести!"
Та козак не розгубився,
В гопаки пруткі пустився.
Так завзято танцював,
Що аж у кінці упав.
Кажуть люди й донині:
Було диво в Україні.
Бо де щира є кохання –
Там є гумор і зітхання!
