|
Під хатою сидів дід Дмитро. Обпершись об стіну, він читав газету. Час від часу кашляв, певно, від того, що курив зі шкільних років, і часом погладжував пишні вуса. Поруч сидів полосатий, мов скумбрія, кіт — Мітька. Дід час від часу гладив кота й посміхався про себе, хоч усім говорив, що не надто його любить. Бувало й таке, що він обіцяв бабі вивезти його подалі. Але хіба це вперше він таке обіцяв?
Баба, підперезавшись рожево-сірим фартухом, смажила оладки. Їхній запах заполонив усю літню кухню. А я вже уявляв, як вони поливаються варенням.
Тітка Таня доїла Ромашку, яка безтурботно відганяла хвостом надокучливих мух. Менша сестра каталася на гойдалці поруч з виноградом і постійно хникала. А я сидів під горіхом і дивився, як інша сестра намагалася її втішити.
Горобці вечеряли разом із курами. Позіхав пес. Вищали свині. Чхнувши, дід глянув на кота.
— Можливо, в мене алергія на тебе, — сказав дід і прогнав вусатого. Кіт нявкнув, ображено глянув на діда й подався до кухні. У великій каструлі варилася кормова картопля для свиней. Ніжний аромат картопельки стояв на порозі, весь час змагаючись з оладками — чий аромат сильніший.
— Діду, діду… А можна я потовчу картоплі? — запитав я.
— Можна… — протягнув дід.
— А ти замети двір, — завтра ж свято, — промовив він до онучки.
Сестра взяла березового віника й давай замітати.
— Добре мети. Але не підіймай куряву, — командував дід, обперши кулаки в боки.
Дядько Сергій, відкривши капот своєї оранжевої, мов гарбуз, машини, яка називалася «Копійка», щось там ремонтував. Постійно ремонтував. І постійно шукав то ключа, то гайку, то ще щось. Дід поставив каструлю поруч із порогом і дав мені товкача. Ох, як я любив цю справу. Тітка влила трохи молока, і я взявся до роботи.
Я так товк ту бульбу, немов би для себе — так щиро й віддано. За декілька хвилин я гукнув:
— Готово!
Дід підійшов, заглянув у каструлю й посміхнувся.
— Молодець! Так потовк, що й самому їсти можна.
— То кинь собі, щоб уже не вечеряв, — мовила з кухні баба.
Дід суворо зиркнув на мене. Певно, хотів відповісти, але ж завтра свято. Видихнувши, він подався у хлів і накидав у корито. У нас була свиноматка, і залишилося четверо поросят. Решту продали. Ми з сестрою дуже любили цих малих пацят. Зараз вони вже їли майже все. Але картопля з молоком їм смакувала найбільше. Я, дід і сестра милувалися цими малими створіннями.
— Дідику, а можна я погладжу поросятко? — мовила сестра.
Зітхнувши, дід впустив нас до кучі. Ми обережно торкалися цих розовеньких спинок. Вони й не надто боялися, лише час від часу поглядали на нас, повертаючи свої рильця в наш бік. Щось собі рохкали й крутили хвостами, подібними до пружинок.
— Дідику, любий. А можна я візьму поросятко на ручки? — проскиглила сестра.
— Ну нащо воно тобі? — відказав дід.
— Ну, дідусику, воно ж таке потішне.
— Свиню на руки? Тьху.
— Бууудь лаааска…
Дід визирнув із хліва. Поглянув на нас, поправив вуса й посміхнувся.
— Тільки ненадовго. І тримай міцно, щоб не теє-во… — помахав пальцем.
Сестра верескнула від радості й обережно підняла одне рожево-коричневе порося.
А воно що? Як те мале дитя на руках. Вовтузиться, крутиться, не може спокійно сидіти.
— Ох, яке ж ти красиве, яке маленьке… — промовляла сестричка. Ми посміхалися.
Але недовго. Крутячись і вертячись на руках у сестри, порося вислизнуло з дитячих рученят.
— Кві-і-і-і!
Воно, повискуючи, вистрибнуло з хліва — і гайда в городи. Ми були ошелешені. Навіть дід не очікував такого. У цей момент вийшла баба поглянути, що там ми. Аж тут перед її очима — порося, яке зникає серед овочів. Ми кинулися за ним.
— Ой люди… Боже Святий! Тримай! Лови! Стій! Кому кажу!
— Мітька…
Ой лишенько. Перебираючи словами, як музикант на клавішах, баба намагалася хоч щось витиснути із себе.
— Сергію, порося втекло! Біжи!
Дядько кинувся за нами. А воно — з помідорів в огірки, з огірків у кукурудзу.
Немов той заєць, який рятує своє життя. Та й пищить як! Чи то з радості, чи зі страху.
— Васька, лови порося! — гукнув грубим, трохи хрипким голосом дід.
Залишивши мити коня, дядько Василь долучився до погоні. А за нами й кіт Мітька.
Немов у якомусь кіно, всі бажали впіймати втікача. А воно — з нашого городу до сусідки. Вона якраз виливала помиї.
— Райко, лови порося! Люди милі! Втікло… — голосила баба.
А воно — з городів і у подвір’я до баби Райки. А звідти — й на дорогу. І біжить по вулиці. Пищить. А за ним — я, сестра і дядько Васька. З іншого боку — дядько Сергій на велосипеді й тітка Таня з палкою. Десь позаду баба Райка з нашою бабою бігли підтюпцем, час від часу зупиняючись і тримаючись за серце та поперек. Здавалося, навіть вітер біг за нами, підштовхуючи в спину.
Кіт Мітька пив молоко з миски сусідського кота. Навпроти до хрипоти гавкав пес. Але що нашому коту? Байдуже.
З високих гнізд за погонею спостерігали лелеки, повертаючи спочатку голови, а потім і тіла в напрямку людей. Кружляли ластівки — то високо вгорі, то майже торкаючись землі.
Дід Дмитро стояв на дорозі й, лузгаючи соняшникове насіння, сміявся собі під ніс, час від часу закашлюючись.
— Най би тебе шлях трафив, — хитав головою дід і знову засміявся, дивлячись нам услід.
ID:
1067267
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Гумористичний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Сільська лірика
дата надходження: 13.08.2026 21:00:30
© дата внесення змiн: 13.08.2026 23:34:25
автор: Сем Діма
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікаво пишете нвели,Дмитре! Ну прям, Григор Тбтбггикта й гді! 
