Скорульський Михайло Адамович :: Критика

МАРІЯ ЗАГАЙКЕВИЧ про балет "ЛІСОВА ПІСНЯ"
       
       Особливе місце у музичній спадщині М.Скорульського посідає балет "Лісова пісня". Композитора полонив сюжет прекрасної поетичної драми-феєрії Лесі Українки "Лісова пісня" - одного з найвидатніших творів української літератури, що захоплює своїм гуманізмом, високим етичним пафосом, пройнятий палкою вірою у поезію життя і невмирущим пориванням людини до прекрасного. Гнівно та пристрасно прозвучало у "Лісовій пісні" засудження дріб'язковості, користолюбства, егоїзму, всього, що вбиває у людині творче горіння та відчуття радості.
       Леся Українка створила "Лісову пісню" у 1911 році. Тоді, через тяжку хворобу, вона змушена була жити у Кутаїсі. Далеко від України поетеса написала твір, пройнятий чарами рідної природи, спогадами про ті дні, коли вона ще дівчинкою слухала волинські легенди та перекази.
       Лібретто до балету Скорульського написала дочка композитора Наталія Скорульська (в минулому - відома балерина). Автори балету поставили своїм завданням найточніше передати зміст твору Лесі Українки, відтворити у музиці та хореографії емоційний колорит, зберегти головні образи та сюжетні ситуації, внутрішню логіку та послідовність драматургічного ровитку, в якому переплітаються реальне та казкове. Однак, як і кожний літературний твір, "Лісову пісню" не можна було "перекласти" на музично-хореографічну мову без відповідного пристосування до законів балетного жанру. Поетичним образам, філософським узагальненням драми необхідно було надати конкретної зображувальної форми, струнко й лаконічно відтворити розвиток дії. Звідси виникли необхідні скорочення текстів, вилучення ряду епізодів і, навпаки, - розширення окремих епізодів та навіть введення нових сцен.
       Музика М.Скорульського позначена емоційністю, соковитим оркестровими барвами. Прониклива мелодійність, ліризм, романтична окриленність - домінуючі риси партитури балету.
       В музичній тканині "Лісової пісні" значне місце посідають народно-пісенні мотиви. Велику увагу Михайло Скорульский приділив музичному фольклору Волині. Слід відзначити, що небагато можна знайти українських (й не тільки українських) балетних творів, насичених такими переконливими музичними характеристиками, як "Лісова пісня". Працюючи над балетом, Скорульський створив захоплюючий гімн не лише людині з її вічним прагненням до прекрасного, а й природі, життю. Балет "Лісова пісня" було закінчено у 1936 році. І одразу його прийняв до постановки Київський оперний театр. Війна призупинила роботу над сценічним втіленням балету. І тільки після визволення Києва з'явилася можливість продовжити роботу над постановкою балету. Прем'єра відбулася 25 лютого 1946 року, під час святкування 75-річчя від дня народження Лесі Українки. Першими виконавцями партій Мавки та Лукаша були Антоніна Васильєва та Олександр Бердовський. У 1958 році театр знову повернувся до балету Скорульського. Нову інтерпретацію здійснив народний артист СРСР Вахтанг Вронський за участю заслуженої артистки України Наталії Скорульської. Сцена Національної опери України знала ще три прочитання безсмертної балетної класики - у 1972 році (поновлення Н.Скорульскої), у 1986 році (поновлення В.Ковтуна) та у 1991 році (поновлення В.Литвинова). Саме на грунті литвинівської постановки японська фірма "Ен Ейч Кей" зняла відеофільм "Лісова пісня".
       Зараз балет М.Скорульського "Лісова пісня" йде на сцені Національної опери імені Т.Шевченка у постановці В.Литвинова, з хореографією В.Вронського.
       
       
       СПОГАДИ ОНУКИ М.А.СКОРУЛЬСЬКОГО РОКСАНИ СКОРУЛЬСЬКОЇ.
       Я виросла з дідусевої казки
       
       Що може зберегти пам’ять п’ятирічної дитини? Здається, не так уже й мало: образи, які відроджувались у пам’яті, надихали, допомагали рости, шукати себе, будувати своє життя. Ті, хто любив нас у дитинстві і кого любили в дитинстві ми, залишаються в нашій душі назавжди. Я усвідомила це, коли у Львівській консерваторії, де була у відрядженні, побачила раптом невисокого, похилого віку чоловіка у світлому довгому плащі, в широкополому м’якому капелюсі, з тяжким ціпком у руках. Він віддалявся довгим коридором, і я раптом до болю виразно відчула себе маленькою ображеною дитиною...
       Усі, кому довелось знати Михайла Адамовича Скорульського і Миколу Філаретовича Колессу, говорили мені про їхню схожість фігурою, зростом, манерою поведінки. Раніше я ніколи не бачила Миколу Філаретовича. І ця раптова зустріч з ним повернула мені на мить образ мого діда.
       Одразу згадались прохолодні сутінки ранньої осені. Дід у світлому довгому плащі, у м’якому капелюсі, з тяжким ціпком у руці віддаляється неспішно у тінь лісової просіки – до залізниці на Корчі потрібно йти лісом. А я з прабабусею Килиною ще залишаюсь на дачі в Мотовилівці. Мені дуже не хочеться залишатися в селі без діда, я наче відчуваю, що попереду довга-довга розлука... І я згодна з’їсти скільки завгодно манної каші, аби лише повернути діда. Ох уже ця манна каша! Мене не могли заставити її їсти, я годинами рюмсала над тарілкою. Але ось на веранді з’являється дід – у білій сорочці з вишитим коміром, із ціпком. З докором він поглядає на мене і починає повільно спускатися по сходах у сад. Мені соромно, що дідусеві доведеться самому йти на прогулянку. І я починаю їсти кашу. А він неквапливо йде до хвіртки, милується квітами, яблунями, височенною роздвоєною березою, за якою садибу подружжя Перехрестів знають усі сусіди. Тарілка швидко порожніє, і ось я уже з дідом іду до лісу!
       В лісі у нас багато знайомих, і усіх їх потрібно навідати. Ближче всього – старі дуби. На могутніх стовбурах сидять великі жуки – носороги і рогачі, пухнасті метелики-шовкопряди ховаються тут від денного світла. Дід сідає на широкий пень і довго слухає розмову могутніх беріз із вітром. А потім потихеньку переказує мені їхню бесіду. Вони старовинні приятелі - ці дерева та мій дід.
       Потім наша дорога пролягла до лісового озера. Тут живуть Водяний, Русалка, Куць і Потерчата. Я уже бачила їх у книжці і на сцені. Але які вони насправді? Ми підходимо до озера тихо-тихо, але наша поява завжди когось лякає в очереті. Я біжу по воді. Лише кола розходяться! «Мабуть Русалка пірнула?» Мені так хочеться зустріти її нарешті. На сцені - Русалка – моя мама, а у лісі я ніяк не можу її побачити.
       Дідусь пояснює: «Русалка пливе, як водичка з руки біжить – ніжно і швиденько. А тут як хлюпнуло? Сердито і голосно! Це грівся на тому корчі Водяний, а ми його потурбували». Так я вчилась слухати і розуміти Ліс і Казку...
       Слабенький струмочок губився в папороті. Колись тут протікала річка Самарка, притока славної Стугни. Тепер у цьому яру ховаються Куць і Потерчата. А Лісовик – хто знає, де він мандрує? Влітку у нього стільки справ!
       Пізньої осені ми з прабабусею повернулись до міста. Дома тихо і сумно. Мовчить рояль – дідусь у лікарні. Кожного вечора він телефонував, поки його не відвезли на операцію до Москви. Я набридала усім домашнім запитанням, коли ж повернеться дідусь? Он уже й сніг іде, значить, прийшов час другої казки – про Снігову королеву. Адже потрібно, щоб Герда знайшла Кая! Тоді закінчиться зима. Бабуся давно уже в Москві. Тепер поїде мама, яку я так зрідка бачу. «Де вони всі?» – постійно запитую я у заплаканої прабабусі. Я вже знаю, що сталося, – дідуся забрала Снігова королева. А бабуся старенька і не може знайти її палац. Довго мені буде снитися ночами, як шукаю я діда в холодному засніженому лісі...
       Ще одну казку залишив мені дід у спадок. Останній його подарунок – уже з Москви надіслана книга «Російські богатирі». Читаючи її, я знову зустрічаюсь з Микитою Кожум’якою, про якого вперше дізналась з дідусевої музики, з його оповідань. У Києві діду ніколи було гуляти зі мною. Він повертався з консерваторії, коли я була вже в ліжку. Але я не засинала, поки він не сідав до роялю і не починав грати мені про героїв-богатирів, ремісників, воїнів. Музика розповідала мені, як боролись кияни, як перемогли грізного Змія. Я виросла з дідусевих музичних казок, і сьогодні я не можу від’їхати з Києва, щоб уже до кінця днів не сумувати за його ніжною і могутньою красою.
       Боляче стискається моє серце, коли я дивлюсь на танець сніжинок за вікнами. (Мама не раз розповідала мені, що дід ніяк не міг дописати сцену появи Снігової королеви. Так і перервався рукопис на цьому місті.)
       І коли я буваю в лісі, сподіваюсь розшукати сліди Мавки і Лісовика... Скільки ще казок бачив навколо мій дід?
       З роками висохло лісове озеро, падали один за одним старовинні дуби – дідусеві приятелі. Помирали люди, від яких він записував народні пісні.
       Йшли роки. І нині на побачення з дідом я йду до театру, на спектакль його «Лісової пісні». Тут на сцені був майже той же ліс, звучали мелодії тих же пісень, і всі могли побачити Мавку, яку я в дитинстві намагалась розшукати у потаємних куточках борівського лісу, про яку розпитувала кожну нову людину.
       Тепер я шукала найменші спогади про життя дідуся, розпитувала про нього кого могла. З усього, що довелось знайти, що розповіли мені його друзі, учні, колеги, з’являвся образ величної і ніжної душі, яка жила в стрункому невисокого зросту чоловікові з задумливою посмішкою – по смерті тілесній – в акордах створеної ним музики, в його невмираючій пісні.