Лятошинський Борис Миколайович :: Критика

СКАРБ БОРИСА ЛЯТОШИНСЬКОГО
       
       Неповторний стиль Лятошинського увібрав скарби європейської культури. В його симфонічному світосприйнятті переплавлені насиченість Малера і вагнерівська драматургія, імпресіонізм французької музики і слов’янський романтизм, новації нововіденців і лірична філософія народної пісні.
       У силу свого могутнього таланту, Лятошинський став головною жертвою “полювання на формалістів”. Відкриваючи перед українською культурою сучасний європейський простір, він отримав тавро “найхарактернішого представника буржуазно-індивідуалістичного урбанізму”. Як правило, жертв цькування оголошували на організованих громадських осудах - пленумах Спілки композиторів Радянського Союзу. Далі через центральні газети накладалося вето на ім’я композитора і його музику. Виносили вироки московські ідеологи, які, по суті, вирішували долю української музики.
       У листі до Б.Лятошинського його вчитель Р.Глієр гірко зауважує про так званий “московський патріотизм”, яким пояснюється негативне ставлення Москви до творчості Лятошинського навіть тоді, коли його музику прагнули взяти до репертуару такі диригенти, як Є.Мравинський, Г.Рождественський.
       Коли в 1951 році відбулася прем'єра Третьої симфонії, публіка й музиканти оркестру Київської філармонії, як згадують очевидці, стоячи влаштували автору бурхливі овації. Але одразу ж після прем’єри Спілка композиторів Радянської України влаштувала збори з участю колег із Москви, які на цьому судилищі охрестили творчість Б.Лятошинського антинародною і назвали симфонію "формалістичним мотлохом, який треба спалити".
       Сумний досвід такого побиття Борис Миколайович уже мав. 1937 року його Друга симфонія дістала різку оцінку московської критики. Автора звинуватили в небажанні “наблизитися до яскравого і хвилюючого радянського життя і перемогти в собі тяжкий тягар формалізму”. Що стосується Третьої симфонії, то особливо дратував ідеологічну верхівку драматичний зміст твору і його трагічний фінал. До того ж симфонії передував епіграф “Мир переможе війну”, і Лятошинського звинуватили, що він, мовляв, бореться проти війни “не як радянський прихильник миру, а як буржуазний пацифіст”. Несприйняття на рідній землі, постійні публічні покарання Борис Миколайович сприймав болісно і це спричинило появу його розпачливих слів: “Як композитор я - мертвий, і коли воскресну — не знаю”. Ходили навіть чутки, що він спалив рукопис. Але Борис Миколайович вирішив захистити свою симфонію. Йому довелося зробити другу редакцію й замінити трагічний фінал на переможний, оптимістичний. Проте драматичний зміст музики перекривав бадьорі, переможно-святкові інтонації, які автор вніс на вимогу партійних цензорів. Російський композитор Дмитро Кабалевський досить точно відзначив, що у фіналі симфонії торжествує радість, проте - “це радість змученої людини”.
       Лятошинський вирішив не показувати другу версію свого твору в неласкавій до нього Радянській Україні. Є припущення, що це був тактичний хід: якщо “старший брат” сприйме, в Києві не наважаться паплюжити. Свій вибір композитор зупинив на Ленінграді. Те, що за виконання взявся один із провідних диригентів того часу Євген Мравинський, у чиєму репертуарі були симфонії Д.Шостаковича, С.Прокоф’єва, А.Онеггера, І.Стравинського, вже викликало підвищений інтерес до твору українського композитора. Як коментував пізніше сам Мравинський, “я обрав її для виконання, і цим усе сказано”. По суті, російський диригент реабілітував шедевр української музики. Маестро підкреслював саме драматичне звучання симфонії, посилюючи її скорботність і трагічну тональність. А в переробленому фіналі на першому плані звучала епічна музика, яка нагадувала величну картину стародавнього Києва. Виконання справило велике враження. Автора гаряче вітали з успіхом. Оцінка різко змінилася на протилежну: Третю симфонію оголосили етапною для всієї української музики. І ця симфонія залишилася жити у "вимушеній", другій редакції. В записах вона теж звучить у такому ж варіанті. 10 років тому диск із симфоніями Лятошинського, виданий у США фірмою "Марко Поло", визнаний кращим записом року. До першої редакції звертались українські диригенти Ігор Блажков та Володимир Сіренко.
       Музиці Лятошинського інколи закидають певну перенасиченість, що нагадує так званий “російський” стиль, який є, за словами С.Ріхтера, “щось середнє між Бородіним, “Богатирськими воротами” Мусоргського і соковито-масивним Чайковським". Проте Лятошинський по-своєму сканував дійсність, по-своєму відтворював бачення епохи, її звучання. Тому й залишив таку драматичну музику. Свій коштовний скарб він щедро передавав учням, серед яких І.Шамо, І.Карабиць, В.Сильвестров, Є.Станкович, Л.Дичко, Л.Грабовський, які вивели школу свого Вчителя на світові обрії. Та їхня музика продовжує звучати так само неспокійно і драматично.
       
        Леся Олійник (“Дзеркало тижня”, 28.01.2005 р.)